Студія Supermassive не полишила свою ідею з антологією жахів і випустила в цьому році другу серію. Вона намагається бути більш вузькою та атмосфернішою, ніж попередниця, але чи вийшло у історії про звинувачення в чаклунстві не впустити планку якості, котру вони досягли у Man of Medan? Хапайте ліхтарики, наступна зупинка — Little Hope.

Салем

В основі вигаданого сюжету Little Hope лежить цілком реальний судовий процес над салемськими відьмами, що проходив в 1692-1693 роках. Вкрай релігійні люди в ті часи спокійно могли списати всякі дивні явища на сусіда, що займається чаклунством, а то і спеціально обмовити його в надії отримати клаптик чужої землі. Поки тривала вся ця вакханалія, звинувачення винесло вироки більш ніж 200 людям — пізніше рішення були визнані помилковими. Більше двадцяти з них загинуло — їх в основному повісили. Хтось помер у в’язниці, а одного бідолаху закатували до смерті камінням, в буквальному сенсі видавлюючи свідчення.

Якщо зацікавилися, то можете покопатися в історії подій тут. Ну а любителі горорів вже напевно зрозуміли, до чого все йде. На місці, де люди болісно вмирали через несправедливі рішення, цілком може відбуватися що-небудь ЩЕ.

Ось тут-то і підключається Little Hope зі своєю навчальною групою, яка їхала собі на екскурсію, проте автобус посеред ночі перекинувся, а водій кудись зник. Остаточно спантеличує дивний туман, який повертає до тієї точки, в якій ви в нього входили. Це вже не кажучи про дивні видіння з далекого минулого, в яких герої з подивом впізнають… себе, які жили понад триста років тому. Дорога одна – в містечко Літтл Хоуп, де колись спалювали й топили людей, звинувачених в чаклунстві і зв’язках з дияволом. Те, що відбувається, відчайдушно нагадує відгалуження Silent Hill. І справа тут не стільки в тумані і схожій вивісці на в’їзді, скільки в маленьких дівчатках, які грають важливу роль в сюжеті, та упорі на психологічну складову.

У плані нелінійності оповідання новий проект став для Supermassive кроком назад. Після цікавих розгалужень в Until Dawn і Man of Medan, де начебто несуттєві рішення, прийняті кілька годин тому, могли відгукнутися в самий невідповідний момент, Little Hope виглядає прямою як шпала. Якщо спеціально не старатись кого-небудь вбити заради отримання трофеїв, а діяти усвідомлено і логічно, то вже в першому проходженні не важко зберегти в живих всю групу. Ключових рішень в грі на диво мало, як і QTE, а підказки про можливий розвиток подій очевидні і практично завжди лежать в найпомітніших місцях. Зрозуміти правильну послідовність дій зовсім нескладно.

Через це Man of Medan я з зацікавленістю пробіг раз шість-сім, а ось Little Hope вже добивав через силу. Дебютний епізод відразу занурював у вир подій, важливі рішення приймалися вже в перші 30 хвилин, а далі потрібно було не тільки намагатися вгадувати потенційні наслідки своїх дій, а й розважатися з вимогливими QTE. Друга ж серія антології розгойдується дуже довго, залишаючи найцікавіше на останню третину.

В інший час пропонується просто йти прямо або досліджувати невеликі локації, а заодно багато говорити. Діалоги, як і персонажі, прописані цілком гідно для такого роду творів, а спостерігати за тим, що відбувається, в цілому цікаво, але тільки під час першого проходження. Повторний забіг з іншими варіантами відповідей і дій позначиться на кінцівці, але сам шлях до неї практично не зміниться.

Причому головою розумієш, де і в яких моментах розробники щосили намагалися нагнати атмосфери і лякати — проте ж, не вийшло. Little Hope дуже хоче бути в’язкою, намагається повільно занурювати в свої таємниці, але все одно відчувається звичайним пригодницьким фільмом, хіба що дизайн монстрів дійсно мерзенний. З ними, правда, пов’язані кілька смішних епізодів, що не дозволяють сприймати гру як жахастик. Постановка втечі від страховиськ (за винятком фінального протистояння) постійно стрибає від персонажа до персонажа та виглядає так, ніби сам злодій пересувається зі швидкістю метр на годину, а герої відчайдушно мчать від нього з усіх ніг. Та й один і той же скрімер перед усіма видіннями теж не робить грі честі. Один раз він ще може спрацювати, на найвразливіших, але з десяток однакових страшилок протягом усього лише п’яти годин виглядають, м’яко кажучи, перебором.

Проте, не дивлячись на те, що зараз Supermassive виступила гірше, ніж від неї зазвичай чекаєш, студія за минулий рік виконала відмінну роботу над помилками першого епізоду. В першу чергу це стосується технічної складової.

Little Hope ж не тільки багатша візуально, але і з продуктивністю більше немає ніяких проблем. Самі QTE теж переробили — тепер кнопки не раптово з’являються на екрані, а спершу показується іконка, яка допомагає зрозуміти, що взагалі потрібно буде робити: натискати або ж кудись прицілюватися. Після плутанини з незрозумілими позначками в попередній серії це досить важливе нововведення. Нарешті, якщо в Man of Medan причини появи нечисті надто вже розжовували, то Little Hope тримає інтригу до самого-самого фіналу, який все ставить з ніг на голову і змушує по-новому поглянути на пережиті пригоди.

Правда, після титрів все одно залишається враження, що випускати по епізоду в рік для розробників занадто складно. Постраждала не тільки нелінійність оповідання, а й, схоже, частина контенту. Лише в одного далеко не найважливішого персонажа може бути два монстра-переслідувача — залежить від того, що вибрати в пролозі. Решті ж героям варіантів не залишили. Мабуть, Supermassive просто не вистачило часу на втілення всього задуманого, тому в якихось моментах довелося залишати довгі розмовні ролики без можливості на щось вплинути. Little Hope — цілком собі непоганий проект під Гелловін, але перепроходити його, як це було з Man of Medan, немає ніякого бажання. Нічого нового вже не побачиш. Сподіваюся, наступний епізод The Dark Pictures Anthology: House of Ashes, тизер якого показують після завершення другої серії, буде кращим.